Миколаївська обласна рада
професійних спілок

Індексація грошових доходів населення – це встановлений законами та іншими нормативно-правовими актами України механізм підвищення грошових доходів населення, що дає можливість частково або повністю відшкодовувати подорожчання споживчих товарів і послуг. При проведенні індексації слід керуватися Законом України «Про індексацію грошових доходів населення» від 03.07.1991 № 1282-XII та Порядком проведення індексації грошових доходів населення, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 17.07.2003 № 1078.

Право на проведення індексації заробітної плати настає, коли індекс споживчих цін перевищить поріг індексації, встановлений у розмірі 101%.

     Відповідно до роз’яснення Мінсоцполітики України, статтею 6 Закону України «Про відпустки» визначено, що щорічна основна відпустка надається працівникам тривалістю не менш як 24 календарних дні за відпрацьований робочий рік, який відлічується з дня укладення трудового договору.

     Згідно зі статтею 9 цього Закону, до стажу роботи, що дає право на щорічну основну відпустку, зараховуються і час фактичної роботи (в тому числі на умовах неповного робочого часу) протягом робочого року, за який надається відпустка; і час, коли працівник фактично не працював, але за ним згідно з законодавством зберігалися місце роботи (посада) та заробітна плата повністю або частково; і час перебування у відпустці без збереження заробітної плати.

Щодо розміру заробітної плати за час відпустки, то його розрахунок здійснюється відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 № 100 (далі – Порядок).

      За пунктом 2 Порядку, обчислення середньої заробітної плати для оплати часу щорічної відпустки провадиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки. При цьому час, протягом якого працівник згідно з чинним законодавством або з інших поважних причин не працював і за ним не зберігався заробіток або зберігався частково, з розрахункового періоду виключається.

    Відповідно до пункту 7 Порядку, нарахування виплат за час щорічної відпустки провадиться шляхом ділення сумарного заробітку за останні перед наданням відпустки 12 місяців або за менший фактично відпрацьований період на відповідну кількість календарних днів року чи меншого відпрацьованого періоду (за винятком святкових і неробочих днів, встановлених законодавством). Одержаний результат перемножується на число календарних днів відпустки.

      У випадку, коли протягом цього періоду працівник не мав заробітку (не з вини працівника), розрахунки проводяться виходячи з установлених йому в трудовому договорі тарифної ставки, посадового (місячного) окладу (пункт 4 Порядку).

    Відповідно до частини третьої статті 115 Кодексу законів про працю України та частини першої статті 21 Закону України «Про відпустки», заробітна плата працівникам за час відпустки виплачується не пізніше ніж за три дні до її початку.

    У разі потреби працівника отримати щорічну відпустку або її частину у стислі терміни (через сімейні обставини, стан здоров’я тощо), коли можливість завчасно виплатити працівникові заробітну плату за час відпустки відсутня, доцільно керуватися нормами Конвенції МОП №132 «Про оплачувані відпустки (переглянута в 1970 році)», ратифікованої Законом України від 29.05.2001 № 2481-ІІІ. Параграфом другим статті 7 цієї Конвенції передбачено, що суми, що належать до виплати за час відпустки, виплачуються зацікавленій особі до відпустки, якщо інше не передбачене в угоді, що стосується цієї особи і роботодавця.

    З огляду на це, працівник може висловити своє бажання про одержання заробітної плати за неї в терміни, визначені ним і роботодавцем, у заяві про надання відпустки. Саме написання працівником заяви відповідного змісту й накладення роботодавцем резолюції «Погоджую» вважається у зазначеному випадку угодою сторін.

Статтею 44 Кодексу законів про працю України (далі – КЗпП) визначене право працівника та зобов’язання роботодавця щодо виплати вихідної допомоги у розмірі не менш як середньомісячний заробіток у разі розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу з підстав, зазначених у пункті 6 статті 36 та пунктах 1, 2 і 6 статті 40 КЗпП.

У випадку поновлення на роботі працівника за рішенням суду, факт виплати працівникові при звільненні вихідної допомоги має враховуватися судом при винесенні рішення про сплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу (лист Мінпраці від 08.01.2009 № 1/06/186-09).

    Працівники, яким не було своєчасно виплачено заробітну плату, отримали нові можливості у відстоюванні своїх прав.

    Відповідно до повідомлення на офіційному веб-сайті Верховного Суду України, на засіданні Судової палати у цивільних справах 29 січня 2014 року Верховним Судом України була ухвалена постанова у справі № 6-144цс13, предметом якої був спір про стягнення середнього заробітку за час затримки виплати заробітної плати та відшкодування моральної шкоди. Згідно з правовим висновком у цій справі, непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у строки, передбачені статтею 116 КЗпП України, є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Після ухвалення судового рішення про стягнення заборгованості із заробітної плати роботодавець не звільняється від відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, а саме виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.